Примусова евакуація: що передбачає новий закон і чому його критикують правозахисники

Новий закон про обов’язкову евакуацію населення з територій бойових дій став одним із найрезонансніших рішень українського парламенту за останній час. Документ дозволяє державі примусово евакуювати дітей із небезпечних районів навіть без згоди батьків.

Разом з тим правозахисники попереджають: норми закону фактично легалізують відібрання дітей у батьків без належного судового контролю.

Про що новий закон

У багатьох прифронтових населених пунктах, особливо на Донеччині та Харківщині, попри регулярні обстріли продовжують залишатися цивільні мешканці. Серед них – сотні дітей. Місцева влада неодноразово оголошувала обов’язкову евакуацію. Однак у багатьох випадках родини відмовлялися виїжджати. До ухвалення нового закону держава фактично не мала чіткого механізму, як діяти у таких ситуаціях.

На початку березня 2026 року президент Володимир Зеленський підписав закон  4779-IX щодо врегулювання питання проведення обов’язкової евакуації.

Документом визначається порядок евакуації населення з населених пунктів, розташованих на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій, умови розміщення і забезпечення евакуйованих осіб, а також окремі правила захисту дітей у таких умовах.

Передбачено, що евакуація населення, матеріальних і культурних цінностей проводиться за рішенням Кабінету міністрів або відповідних обласних і Київської міської військових адміністрацій, як правило, за пропозицією військового командування.

Але найсуперечливіший пункт – це примусова евакуація дітей навіть без згоди батьків.

"Фактично це означає, що Національна поліція без участі органів опіки може забрати дитину в населеному пункті, де ведуться активні бойові дії, якщо дорослі – батьки або інші законні представники, які проживають з дитиною, – відмовляються евакуюватися. У законі зазначено, що це може бути зроблено у примусовий спосіб, однак поки що не зрозуміло, що саме мається на увазі під таким способом", - зазначила в коментарі "ОстроВу" адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.

До цього закону "евакуація дитини у примусовий спосіб" також існувала. Вона з’явилася у постанові уряду приблизно два роки тому. Там передбачалося, що органи опіки і піклування можуть, у разі оголошення обов’язкової евакуації, вимагати евакуації дитини разом з одним із батьків. Тобто формулювання було схоже, але процедура була іншою. Вона не передбачала відібрання дитини у батьків. Йшлося про те, що відповідні органи можуть змусити одного з батьків евакуюватися разом із дитиною. Тобто саме поняття існувало, але механізм був зовсім іншим.

Разом з тим правозахисниця підкреслює, що з населених пунктів, які визначаються такими, де проводиться військова евакуація, можуть бути евакуйовані не тільки діти, а й  дорослі.

"Фактично йдеться про всіх мешканців. Прямо не зазначено, що це відбуватиметься примусово, однак у законі вказано, що в населених пунктах, де тривають активні бойові дії, така евакуація може бути обов’язковою. Після її проведення населений пункт можуть закрити для в’їзду. Тобто військове командування тепер отримує право закривати такі населені пункти. Це стало можливим через зміни, внесені до закону про воєнний стан", - пояснила вона "ОстроВу".

Незважаючи на те, що основна дискусія зараз точиться навколо примусової евакуації дітей, закон запроваджує й інші зміни. Зокрема - до Сімейного кодексу, які передбачають нову підставу для відібрання дитини – незабезпечення захисту її життя і здоров’я.

"Йдеться не лише про випадки відмови від евакуації. Норма може застосовуватися і в інших ситуаціях. Наприклад, якщо батьки не ходять із дитиною до укриття або залишають її саму вдома. Теоретично це може трактуватися як незабезпечення безпеки дитини і стати підставою для її відібрання", - розповіла Альона Луньова.

Тепер до процесу евакуації цивільних, або так званої військової евакуації, можуть долучатися не лише Національна поліція, яка й раніше брала участь у цьому процесі, а й Військова служба правопорядку.

"Як саме вони працюватимуть, яким буде їхній формат участі – поки що незрозуміло. Але сам факт їхнього залучення означає, що військові можуть брати участь в евакуації всіх категорій цивільного населення.

І це не найкраща історія. По-перше, військові мають бойові завдання і значно менше працюють із цивільним населенням. По-друге, їхнє залучення до таких процесів може означати інший підхід до комунікації з людьми, ніж той, до якого звикли цивільні, коли працює поліція.

Крім того, загалом позиція військових полягає в тому, що в прифронтових населених пунктах не повинно залишатися цивільних. Вони пропонували відповідні зміни, однак інші органи державної влади виступали проти. Зокрема, Національна поліція була проти, тому що саме на неї лягало б основне навантаження з примусової евакуації, а необхідних сил і ресурсів у неї немає.

Водночас у нинішній редакції закону складається враження, що обов’язкова евакуація може фактично стосуватися всього цивільного населення у тих населених пунктах, які військові визначать такими, що підлягають евакуації", - пояснила Альона Луньова.

Рішення про проведення обов’язкової евакуації ухвалюють обласні та Київська міська військові адміністрації за пропозицією військового командування на відповідній території.

При цьому обов’язкова евакуація може бути як загальною, так і частковою — для окремих категорій населення, які за віком чи станом здоров’я не здатні самостійно вжити заходів щодо збереження життя або здоров’я, у тому числі дітей, осіб з інвалідністю та похилого віку.

Закон містить норми про розміщення та життєзабезпечення евакуйованого населення, а також про евакуацію матеріальних і культурних цінностей. Згідно із законом евакуйовані громадяни мають право на тимчасове житло з фондів для проживання.

Закон уже набрав чинності, але механізм його практичної реалізації має розробити Кабінет Міністрів – на це відведено три місяці.

"Тобто теоретично сказати, що він може застосовуватися вже зараз, можна. Відсутність підзаконної нормативної бази формально не є підставою для того, щоб не застосовувати певні положення закону. Наприклад, військові вже зараз можуть обмежувати свободу пересування і забороняти в’їзд або виїзд із населених пунктів. Це вже може застосовуватися.

Що стосується безпосередньо примусової евакуації дітей, то, ймовірно, все ж чекатимуть підзаконних актів. Потрібно чітко розуміти, кому саме Національна поліція передає дитину після того, як її евакуювали. Крім того, я сподіваюся, що там усе ж таки визначать, що саме мається на увазі під примусом. Тому що, як ми вже говорили, визначення примусу є дуже важливим, і про це говорили не лише ми, а й інші експерти.

Водночас можна сказати, що люди в прифронтових районах уже знають про існування цього закону і вже висловлюють занепокоєння. Ті, хто й так планував виїжджати, зараз налякані – вони бояться, що до них можуть приїхати і силоміць забрати дітей. І це, на жаль, не сприяє тому, щоб люди готувалися до евакуації і хотіли виїжджати", - зазначила адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA.

Критика

Перш за все, критика нового закону зводиться до того, що створюються умови для необґрунтованого розлучення сімей. Яке зазначають правозахисники, правова конструкція документу фактично пов’язує відмову від евакуації або неможливість супроводу дитини з наслідком подальшої втрати батьківських прав.

"Примусова евакуація дітей повинна здійснюватися насамперед як евакуація сім’ї, а не як окреме переміщення дитини без її батьків", - зазначають вони у зверненні до президента.

Крім того,  вони звертають увагу на те, що під час проведення обов’язкової евакуації в примусовий спосіб працівники Нацполіції матимуть право застосовувати передбачені законодавством заходи примусу.

"Незрозуміло те, як поліція трактуватиме це положення. Адже існує закон "Про Національну поліцію", який передбачає заходи примусу – фізичну силу, спеціальні засоби тощо. Чи йтиметься саме про такі заходи, чи про інші механізми, поки що сказати складно. Коли йдеться про те, що вона здійснюватиме евакуацію "у примусовий спосіб", дуже важливо чітко прописати, що саме мається на увазі під таким примусом.

Наприклад, проти неповнолітніх не можуть застосовуватися спеціальні засоби, а проти дорослих – можуть. І ми можемо змоделювати ситуацію: приїжджає поліція до населеного пункту, де проживає родина з дітьми. Поліцейські намагаються забрати дитину, а батьки її не віддають. Що робить поліція? Вона застосовує силу? Буде битися з батьками? Використовувати спецзасоби? Що саме відбуватиметься? У законі це не прописано.

Ми аналізували стенограми засідань комітету, і там на пряме запитання, чи застосовуватиметься сила проти дорослих, представники поліції відповіли, що в принципі закон це дозволяє. Тобто до кінця не зрозуміло, до кого саме і як буде застосовуватися цей примус. Закон цього зараз не пояснює", - зазначила "ОстроВу"адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.

Ще одна тема, яка хвилює правозахисників, це те, куди буде направлена дитина після примусової евакуації.

"Після того, як дитину забирають із родини – якщо батьки або люди, з якими вона проживала, були проти евакуації, – її передають органам опіки та піклування.  Якщо батьки не з’являються і не забирають дитину, її можуть передати до інституційного закладу – фактично до дитячого будинку чи іншої установи, де перебувають діти. У законі це прямо не прописано, але йдеться саме про такі інституції. Через пів року органи опіки та піклування можуть ініціювати процедуру позбавлення батьків батьківських прав", - каже Альона Луньова

Проблеми

Правозахисні організації наголошують, що вони не є противниками евакуації.

"Важливо наголосити: ми не є противниками евакуації як такої. Ми не виступаємо і проти обов’язкової або навіть примусової евакуації. Просто закон, який ухвалили, містить настільки багато прогалин і неврегульованих питань, що їх, імовірно, не вдасться усунути підзаконними нормативними актами", - наголосила "ОстроВу" адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA.

Здебільшого закон з'явився через сильний запит з боку військових на те, щоб населені пункти були очищені від цивільного населення. Тобто йдеться про те, щоб цивільні не заважали роботі військових. Наприклад, групи російських диверсантів можуть проникати в населений пункт, переодягатися у цивільний одяг і перебувати там. Такі ситуації можливі саме тоді, коли в місті є цивільне населення. Тому військові продовжують наполягати на тому, щоб обмежити перебування цивільних у певних населених пунктах.

Разом з тим Альона Луньова пропонує подивитися ширше на проблему евакуації.

"Коли ми говоримо про евакуацію, потрібно розуміти, чому люди не виїжджають. Наша позиція полягає в тому, що люди часто не евакуюються не тому, що не люблять своїх дітей чи хочуть померти. Є багато випадків, коли люди виїжджали, а потім поверталися у небезпечні населені пункти. Це відбувалося тому, що вони не отримували достатньої підтримки, не мали можливості жити на новому місці, не могли орендувати житло тощо. Проблема була не в небажанні рятувати життя своїх дітей", - вважає правозахисниця.

Тобто мова йде про невизначеність щодо того, куди саме людей вивозитимуть і що буде далі, і це може призвести до того, що родини почнуть просто переховувати дітей.

Замість того, щоб пояснювати людям, куди вони їдуть, забезпечити їм підтримку і хоча б тимчасове житло, держава вводить примус, який не вирішить проблему небажання виїжджати. Він може лише загострити її.

"Ми не знаємо, чи чинитимуть родини опір, чи ховатимуть дітей, чи просто відкриватимуть двері. Так само незрозуміло, що робитиме поліція, якщо будинок зачинений і є інформація, що там перебувають діти. Чи ламатимуть двері? Чи проникатимуть у житло?

Я розумію, що самій поліції це, загалом, не потрібно. Поліція, зокрема ювенальна, дуже довго вибудовувала довіру з цивільним населенням. Але коли вона отримує повноваження примушувати, ця довіра може легко зруйнуватися. Люди, з якими раніше були домовленості про виїзд, можуть просто відмовитися евакуюватися", - каже Альона Луньова.

Саме тому виникає дуже багато питань саме до тексту закону, а не до самої ідеї евакуації.

Держава повинна створити умови, за яких люди захочуть виїжджати, наголошують правозахисники. Потрібно дати їм розуміння, куди їх везуть, гарантувати, що їх не залишать на найближчому вокзалі, забезпечити соціальний супровід і підтримку родин з дітьми. Якщо цього не зробити, проблема, яку закон намагається вирішити, не зникне. Люди й надалі ховатимуться і не виїжджатимуть, якщо не усунути головні причини цього

Разом з тим адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA визнає, що мотивація залишатися жити на лінії фронту буває різною.

"Нещодавно був публічний випадок: родину вже евакуювали у примусовий спосіб – дітей разом із матір’ю. Але вони повернулися до батька у прифронтову зону, бо він не хотів мобілізуватися. Вони там залишилися жити, і згодом у будинок прилетів снаряд: батько загинув, діти отримали поранення, мати – тяжкі травми.

Цей приклад часто наводять як аргумент на користь обов’язкової евакуації. Але при цьому не говорять про те, що ця родина вже була обов’язково евакуйована. Натомість невлаштованість, відсутність роботи і підтримки призвели до того, що люди знову повернулися. І, на жаль, такі випадки трапляються. Простими заборонами проблему невиїзду вирішити неможливо. Саме про це ми здебільшого й говоримо", - розповіла вона.

Інший підхід

Підхід до евакуації родин з дітьми має базуватися на системі підтримки та більш індивідуальному підході, наголошують правозахисники.

"Якщо держава ухвалює рішення про обов’язкову або примусову евакуацію, вона повинна брати на себе значно більші зобов’язання щодо облаштування людей. І це стосується не лише дітей та родин. Наприклад, якщо родина з дітьми не виїжджає, тому що в них є бабуся, яка прикута до ліжка, то потрібно вирішувати і питання її влаштування", - зазначила Альона Луньова.

За її словами, йдеться не про велику кількість таких родин - скоріш за все, це десятки або, максимум, до сотні.

"Тому має бути оцінка потреб кожної родини: що їм потрібно і чому вони не виїжджають. Має бути інформаційна кампанія, роз’яснювальна робота і, головне, реальне влаштування родини після виїзду. Держава повинна мислити категорією родини, а не просто забирати дітей. Питання має полягати в евакуації всієї родини.

Бо що відбувається натомість? Дітей вивезли, а батьки залишилися. Залишилася літня бабуся, яка не може пересуватися. Чи державі тоді байдуже до цих людей? Виходить, дітей ми врятували, а дорослі нехай гинуть? І в результаті дитина стане сиротою і зростатиме в інтернатному закладі. Невже це державний підхід? Тому потрібно говорити саме про евакуацію родин і створювати умови, щоб після виїзду люди відчували підтримку", - пояснила вона.

Також важливо, як саме організовується процес евакуації. Її не можна оголошувати в останній момент – коли вже всі мешканці хочуть виїжджати, бо бойові дії фактично наблизилися до населеного пункту. Частіше за все виникають ситуації, коли обстріли вже поруч, а держава досі не оголосила обов’язкову евакуацію.

Потрібно заздалегідь планувати такі рішення: шукати місця для розміщення родин, організовувати допомогу людям, які потребують стороннього догляду, людям з інвалідністю, маломобільним людям тощо.

Усе це в комплексі повинно вирішувати проблему виїзду з прифронтових територій.

"Натомість зараз держава обрала інший підхід: сказати людям, що їх змусить виїхати і заборонить повертатися. Але це комплексна проблема, і такими методами її не вирішити. Розлучення родин – це крайній спосіб втручання у сім’ю.

Відібрання дітей у батьків має відбуватися лише тоді, коли для цього є чіткі підстави, визначені законом. Такі підстави у законодавстві вже прописані. Просто через те, що родина з різних причин залишається в небезпечній зоні, забирати дитину не можна. Потрібно працювати з родиною і допомагати їй. Це дуже важливо", - резюмувала правозахисниця.